МАЛЕНЬКА ІСТОРІЯ ПРО НАВЧАННЯ І РОЗУМІННЯ ПОТРЕБ ІНШОГО.

Настала весна. Сонечко вже лагідно пригрівало. Першокласниця Єва поверталась додому зі школи. Як завжди, тріскала під ногами лід на калюжах, заглядалась на яскраві сонячні промінчики, що блищали в уламках крихкого льоду… Раптом під торішнім, прілим листочком Єва помітила щось маленьке, червоненьке……Ой невже це сонечко, невже прокинулись комашки?!? Вона підхопила сонечко, почала розглядати. Нарахувавши шість крапочок, дівчинка зробила висновок, що це сонечко першокласниця, як і Єві йому було шість років! Щаслива дівчинка прибігла додому і довго голосно вигукувала про те, що прийшла весна і скоро всі пташки, квіти, комахи прокинуться! Вдома Єва оселила свою нову подружку у велику простору літрову банку. Щоб сонечку було затишно, дівчинка весь наступний день клеїла наліпки та малювала меблі на банці. Єва хотіла, щоб в баночці все було як найкраще, щоб у сонечка було все-все! Навіть вранці виносила комашку на подвірря, щоб та подихала свіжим повітрям.
Через три дні, повернувшись додому зі школи Єва побачила, що комашка не ворушиться. Дівчина взяла її на палець і віднесла на вулицю, думала, що сонечко задрімало і прокинеться від промінчиків яскравого весняного сонця. Але комаха не ворушилась. Єва дуже засмутилась. Вона не розуміла, що сталось? Адже вона робила все для того, щоб комашка радісно і беспечно жила і раділа життю. Взяла найпросторішу, найчистішу банку, ліпила найкращі свої наліпки, носила на прогулянки і не давала замерзнути. Але чому? Чому сонечко загинуло? Єві не давало спокою це запитання. Вона постійно думала про те, що могла зробити не так, періодично сльози наповнювали її очі, але плакати не можна! Бо всі будуть казати: «Ну чого плачеш? Це всього навсього комашка! Іди іншу знайди». Дівчина не хотіла здаватися нюнєю і ретельно приховувала своє розчарування. Одного вечора вона поділилась своїм нерозумінням із старшою сестрою. Та одразу порадила подивитись в інтернеті про те як живуть та що потрібно для хорошого життя комашки-сонечка. Єва подякувала і вже з кращим настроєм побігла дивитись подробиці життя сонечка.
Як же часто ми в будь-якому віці вважаємо, що робимо якнайкраще своїм рідним і близьким!?! Віддаємо свої найкращі роки на вирощування дітей, будуємо якнайкраще карєру (щоб грошей було більше, щоб вистачало на їжу дітям, на навчання, іграшки..), при цьому майже не бачимо своїх дітей.
А якщо запитати:»Сонечко, щоб тобі хотілося б сьогодні?Як ми з тобою будимо проводити час для твого щастя?»
Дякувати Богові, наші «сонечка» нам можуть відповідати!Але чи запитуємо ми? Як часто?
Чи просто робимо якнайкраще на нашу думку?